|
Що ми знаємо про сучасний Афганістан? Перше, що спадає на думку, – це не дуже індустріально розвинена східна країна, яка вже понад два десятиліття постійно перебуває у стані військових конфліктів, і ще є десятки тисяч наших хлопців, які самі себе називають “афганцями”. Поза тим, уже якось призабулося, що ця древня земля дала світові відомих поетів, філософів, митців, які мали вплив на духовний розвиток цивілізації.
Не є виключенням і нинішня доба, людей творчо обдарованих, думаю, достатньо і у сучасному Афганістані, проте їм у сучасних геополітичних умовах, важко заявити про себе. Але коли доля дарує такий шанс і східний митець потрапляє у мистецьке середовище Заходу, то не лише не асимілюється у ньому, а й сам має вплив на певні течії європейського мистецтва.
Майже так само сталося зі “справжнім”, за паспортом, афганцем Мухамедом Акбаром ХУРАСАНІ. Сільський афганський хлопчик нині став відомим українським художником і у своїй творчості поєднав два світи – Сходу й Заходу. Сімнадцять років йому знадобилося для того, аби відчути Україну своєю другою батьківщиною, а на створених картинах зображати не лише незбагненну магію східного буття, а й український колорит.
Про це поєднання і пошуки свого творчого шляху і піде моя розмова з митцем.
– Акбар, у Вашій долі дивним чином поєдналися шляхи різних земних цивілізацій. Ви вже майже два десятиліття прожили на українській землі. Тож чи стала Вам духовно близькою наша країна?
– Обидва наші народи поєднує працьовитість, але, на відміну від України, земля в Афганістані дуже кам’яниста, дається взнаки відсутність води, тож і зусиль доводиться докладати більше. Взагалі, потенціал у моєї першої батьківщини є, але цивілізація повною мірою туди ще не дійшла.
Мені дуже приємно, скажімо, що в Україні є дуже багато людей, які цікавляться мистецтвом, цінують його, в Афганістані цього, на жаль, нема. Там зовсім інший духовний вимір. Але, загалом, тут і не можна когось звинувачувати, бо виросло вже декілька поколінь, які не знають нічого, крім війни.
Як тут не згадати класику: “Коли стріляють гармати, музи мовчать”.
Проте так було не завжди, понад двісті років тому, коли наша країна ще мала назву Хурасан (з ІІ сторіччя нашої ери до ХУІІІ ст.), у перекладі з фарсі “земля сонця”, вона була на найвищому щаблі свого розвитку. ХІУ-ХУІ сторіччя були “золотим віком”, ренесансом для нашої країни. В якій жили й творили такі величі поезії й філософії, як Маулана Румі та Балхі Румі – засновник суфізму, Алішер Навої, Авіценна, художник Камалодін Бехзад (якого всі зараз знають як персидського художника), засновник школи мініатюр, родом із міста Герата, Західний Афганістан. Місто було такої краси, що його називали “нареченою світу”, хоча воно, на жаль, було безліч разів зруйноване.
– Якийсь дивний збіг утворюють Ваше прізвище й старовинна назва країни...
– А це насправді й не прізвище, а псевдонім. Усі чоловіки мого роду мають подвійне ім’я, перше з яких починається на Мухамед. Я – Мухамед-Акбар, батько – Мухамед-Єваз, дід – Мухамед-Расул. Прадід – Мухамед-Карим, а прізвища як такого у нас немає.
Мені дуже близька поезія Маулана Румі, особливо запали в душу рядки: “Я не прихильник ночі, щоб розповідати на ніч казки, я раб сонця і завжди буду говорити про сонце”. Це є дуже спорідненим із моєю творчістю, позаяк я завжди все зображую в сонячному сяйві – будинки, людей, міста. І свій творчий псевдонім Хурасані я отримав у галереї – майстерні скульптора Івана Кавалерідзе, коли свою виставку назвав: “Хурасан – країна сонця”. Це сталося при переході з одного сторіччя й тисячоліття в інше – з ХХ до ХХІ. Тобто я людина з країни сонця. Яка до Хурасана мала назву Аріяна.
– Ще одне поєднання з Україною та її індо-європейським корінням. Звідки ж бере початок Ваше, Акбар, коріння? Чи були у Вашому роду митці, що передали свою любов до прекрасного?
– Народився я в центральній частині Афганістану, найбільш високогірному селищі Дайкунді провінції Урузган. Там і досі живе моя родина – мама, чотири брати і сестра. Відколи себе пам’ятаю, я завжди любив малювати. Але в ті часи, коли я ріс, школи або іншого виховного закладу в нашому районі ще не було і я малював на пеньку зрубаного дерева вуглиною (брав її з вогнища, на якому пекли хліб). Сидів я на цьому пні й не знаю, якими були за художньою цінністю малюнки, але я був чорним з голови до п’ят.
Тож не знаю, чи склалась би моя художня доля взагалі, якби після закінчення загальноосвітньої школи (я був одним із перших її випускників), не потрапив до Кабулу. Це сталося ще до революції.
Жодного художника чи митця в моєму роду не було і я, так би мовити, перший. Та й уявлення про те, що на художника ще треба вчитися, і, взагалі, що існує така професія, я не мав. Така вже психологія селянина й не має значення, афганського чи українського. Побутувала думка, що малярство – це несерйозно, я повинен стати інженером чи лікарем, бо це дозволить реально заробити на шматок хліба. Тому вступив до машинобудівного технікуму. Проте серце до цієї справи не лежало і я задумав усе ж таки переводитися до художньої школи.
– Тобто, як кажуть, “із фізика до лірика”, але ж залишалося ще чимало пройти до обраного шляху?
– Дійсно, зробити це виявилося не так просто, та й навчатися довго не довелося, через три місяці забрали до війська. У якому я пробув довгі п’ять років, та, на щастя, у серйозних бойових діях участі не брав. Від рядового дослужився до офіцера й відпускати мене довго не хотіли. Але малювання я не полишав і в армії.
Й одного разу мої роботи побачила комісія з Міністерства оборони. Вони їй дуже сподобалися, і до мене надійшла пропозиція переїхати до Кабулу. Там я потрапив до Будинку культури Радянського Союзу, в якому діяла художня студія.
Провчився я рік у цій студії, викладач залишився дуже задоволений мною і порекомендував директору Будинку культури відправити мене на навчання до Радянського Союзу. Це, безперечно, була моя мрія, але чи здійсненна, не знав. Та все відбулося якнайкраще, і мене направили на навчання до Києва, щоб я, ставши військовим художником, повернувся назад до Кабулу. Та не все сталося так, як гадалося...
Епопея або, я навіть би сказав, Одісея, що розпочалася для мене на українській землі, ще триває й нині.
До Києва я приїхав у вересні 1986 року, у рік Чорнобильської катастрофи і спочатку дуже переживав, що тут на мене чекає... Але зараз із упевненістю можу сказати, що став справжнім українським аборигеном
- Невже настільки швидко акліматизувалися і увійшли у мовне середовище?
-До мови, як і до клімату, довелося достатньо довго пристосовуватися, рік навчатися на підготовчому відділенні в Інституті іноземних мов. Ми жили в гуртожитку біля Голосіївського парку і з нами постійно були люди, які супроводжували на вулиці, у магазинах. Але настали часи, коли вже самостійно довелося “виходити у світ”.
І якось ми з друзями самостійно вирушили до гастроному, маючи ще не досить великий запас слів. Зайшовши до магазину, мій товариш, показуючи на картоплю, яка знаходился позаду продавщиці, запитує: “Дівчино, як Вас звати?”, маючи на увазі: “Як називається російською “картопля”?”. Дівчина й відповідає: “Наташа”. Тоді настає кульмінаційний момент діалогу: “Дайте мені, будь ласка, п’ять кілограмів Наташ...” Вона, звичайно, не зрозуміла, почала сміятися. Тобто пригод було чимало, про які мені завжди приємно згадувати.
Зараз я набагато краще відчуваю українську мову, ніж колись, це ще й через те, що я мало чув її раніше. Це-по-перше, а по-друге, українська набагато ближча за мелодикою до моєї мови, ніж російська. Мова мого племені хазар – дарі, вона споріднена з фарсі. Можу похвалитися, що вірші, які я інколи пишу, починаю творити українською.
–Напевно, з часом мінялися не лише художня форма, а й Ваш внутрішній світ, відбувалося переосмислення якихось речей?
–У художньому інституті, який тепер називається Академією мистецтв, я закінчив факультет живопису й аспірантуру. Але на початку свого навчання я зрозумів, що рівень моєї підготовки в порівнянні з однокурсниками, які закінчували художні школи, училища, є майже нульовим, хоча мене також чомусь навчали. Тому довелося інтенсивно надолужувати, й оцінками спочатку не дуже міг похвалитися. Та наполегливість взяла своє і викладачі в цілому були задоволені мною. Можна сказати, самі стіни художнього інституту надихали мене.
На мій світогляд мав великий вплив мій наставник, уже нині покійний – Віктор Пузирьков. Коли я тільки потрапив до інституту, в моїй свідомості були ще війна і неспокій, такі картини народжувалися й у моїй уяві.
Одного разу, коли в нас був перегляд робіт, написаних за семестр, я приніс картину, на якій зобразив повішеного чоловіка. Це був герой війни, про якого я лише читав, а в житті не зустрічав. Я намагався показати не лише саму страту, а й внутрішні переживання рідних, які були присутні при цьому страшному моменті. Й усі мої однокурсники були приголомшені правдивістю й неординарністю сюжету. Тож я думав почути такі самі схвальні відгуки й від наставника, Віктора Григоровича, але коли він підійшов до моєї картини, то довго мовчав, а потім вимовив: “Акбар, ти знаєш, є такі теми у мистецтві, які не можна зображати. У тебе, без сумніву, прекрасна композиція, але тематика страшна. От уяви собі, що твою картину побачить дитина. Та вона ж після цього заїкатися буде...”. Я, безперечно, дуже засмутився, але потім зрозумів істинність його слів, і поступово військова тематика, слава Богу, відпустила мене.
Зараз я, взагалі, – переконаний пацифіст.
Написав колись натюрморт із фруктами, східними вазами, й поруч із ними поклав красивий кавказький кинджал, оздоблений коштовним камінням, різьбленням. І знову всі навколо захоплювалися, а я відчував якусь невдоволеність, минуло всього декілька днів і, випадково затуливши кинджал рукою, я побачив зовсім інший сюжет, яким залишився дуже задоволений. Тобто сам вигляд зброї відштовхує мене.
Але це ще не все: як тільки я замалював кинджал, то уві сні до мене прийшов Віктор Пузирьков (на той час він ще був живий) і, поплескавши мене по плечу, похвалив картину. Прокинувшись, я дуже здивувався, що не побачив учителя поруч, але зрозумів, що духовний зв’язок у нас із ним дуже сильний і мої картини й надалі мають залишатися демілітаризованими.
Більше того, я, навіть відмовився розписувати магазин мисливської зброї, запропонувавши це спочатку своєму знайомому. Проте, на жаль, нинішній світ сповідує зовсім інші цінності, і війна – це, передусім, бізнес.
-Що чи хто стало натхнеником перевороту у Вашої творчості?
–Я, передусім вважаю, що художник повинен працювати не лише в одному напрямку, який подобається його шанувальникам, а постійно змінюватися, шукати різні форми, підходи. І, як підсумок певного періоду творчості – персональна виставка, також не повинна виділятися лише кількістю картин, а передусім – їх новизною. Це стимул для подальшого розвитку митця і тільки тоді він буде мати своє творче обличчя, яке вирізнятиме його з-поміж інших. І це є нормальним становленням творчої особистості. А взагалі, я вважаю, що людина може кардинально змінити своє життя, вид діяльності, аби лише вона не стояла на місці
Новий стиль до мене прийшов уві сні... Спекотний сонячний день у нашому гірському селищі. Йду й бачу перед собою якесь марево. Підходу ближче, а прямо переді мною на землі лежить картина у вигляді прямокутника. Здуваю з неї пилюку, і. чудо... вона засяяла дивовижною мозаїкою. Тепер свої роботи: гори, доли, людей, мечеті, я пишу маленькими прямокутничками, але як сповіщають мене критики і поціновувачі мистецтва, тепер з’явилася новизна передачі зображення, змінилася світова гама.
Картини, які я пишу про Афганістан, народжуються особливо довго, адже все це твориться з пам’яті. До того ж, до недавнього часу лише східні мотиви були для мене пріоритетними, позаяк це – ностальгія. І лише зараз я починаю відчувати Україну... Цього літа я вперше відвідав Крим, Коктебель, побував у будинку Волошина. Часто піднімаючись на гори Кара-Дагу, робив ескізи і відчував себе ніби на батьківщині. Бо лише в Афганістані є такі красиві різнокольорові і високі гори. Тепер у моїй творчості присутні й кримські мотиви.
– Ви, взагалі, задоволені, що Ваше життя склалося саме так і Ви опинилися на перехресті двох світів?
– Це досить філософське запитання. Безперечно, я радію з того, що отримав грунтовну художню освіту, яку, на жаль, не зміг би одержати вдома. Я дуже люблю Україну, але духовно зв’язаний з Хурасаном. І мені болить усе те, що відбувається там. Замість створення громадянських інституцій держави, переважна більшість населення змушена вирощувати й продавати коноплю, хтось із неї робить наркотики, хтось їх потім споживає. Зачароване коло зла. До того ж, я не в захопленні від перебування на моїй землі американських солдатів. Колись там уже були радянські, ну й що змінилося?..
Тобто я за повнокровний розвиток усіх народів, а себе, безперечно, вважаю афганським українцем.
Розмову вела
Ольга ГОРОДНЯ
|
АКБАР ХУРАСАНІ – СИН КРАЇНИ СОНЦЯ, ЯКИЙ СТАВ УКРАЇНЦЕМ
